Матільда Богнер – голова Моніторингової місії Управління ООН з прав людини (УВКПЛ) та юрист із багаторічним стажем. Днями вона повернулася із поїздки Чернігівською та Київською областями України, під час якої відвідала 14 міст, що пережили російську окупацію.
В інтерв’ю Богнер поділилася думкою про те, чи вчинялися в Україні військові злочини.
Що Ви можете сказати про війну в Україні, якщо порівнювати її із конфліктами, які ви бачили в інших країнах?
МБ: Я б сказала, що інтенсивність цього конфлікту значно вища, ніж багато інших. Але їх усіх зближує одне – страждання мирного населення.
Чи може інформація, яку збирає Моніторингова місія, використовувати як докази порушень прав людини та військових злочинів?
МБ: Ми розмовляємо із постраждалими. Ми розмовляємо із очевидцями. Ми намагаємось виїжджати, щоб оглядати місця можливих злочинів. При цьому ми також використовуємо багато інших джерел. Ми використовуємо інформацію, яка знаходиться у відкритому доступі, наприклад, відеокадри або фотографії. Ми також отримуємо інформацію від партнерів та урядів.
Чи можете Ви розповісти про основні порушення в Україні?
МБ: На початку ми спостерігали випадки застосування вибухової зброї у густонаселених районах, що призводило до масових жертв серед мирного населення, а також руйнування та пошкодження цивільної інфраструктури. А згодом ми стали також документувати незаконні вбивства, включаючи позасудові страти. Ми задокументували випадки сексуального насильства в умовах конфлікту, примусові зникнення, тортури та жорстоке поводження.
Наприклад, ми виявили, що більшість жертв насильницьких зникнень, до яких причетні, згідно з повідомленнями, російські збройні сили – це чинні чи колишні громадські діячі, представники місцевої влади або їхні родичі, а також правозахисники, активісти громадянського суспільства, журналісти, релігійні діячі та відставні військовослужбовці Збройних Сил України.
Ми також задокументували випадки насильницьких зникнень, до яких причетні, згідно з повідомленнями, правоохоронні установи України: жертвами в цих випадках зазвичай ставали підозрювані у співпраці з Російською Федерацією.
Чи є серед цих порушень ті, що складно довести?
МБ: Звичайно, якщо ми говоримо про сексуальне насильство в умовах конфлікту, то це одна зі складних сфер, оскільки і жертви, і очевидці часто відмовляються давати свідчення. Жертви таких злочинів найчастіше зазнають стигматизації. Це зустрічається у будь-якому суспільстві.
Ми зобов’язані з повагою ставитися до побажань потерпілих та свідків. Якщо вони відмовляються давати свідчення, можливо, їм буде легше зробити це через рік або навіть кілька років. Але дуже важливо в нашому підході враховувати інтереси постраждалих – ми з повагою ставимося до їхньої позиції і не хочемо, щоб вони піддавалися стигматизації.
Нещодавно ви повернулися з поїздки 14 містами Київської та Чернігівської областей, які були окуповані збройними силами РФ. Ви спілкувалися з місцевими жителями, які пережили окупацію. Про що вони розповідали вам?
МБ: Минулого тижня я відвідала містечко на півночі від Києва. Я зустрілася там з багатьма постраждалими та очевидцями. На жаль, відшукати таких людей було дуже легко… Наприклад, ми зустрілися з чоловіком, який живе один – дружина та діти евакуювалися. Він готував їжу для себе та сусідів – так було легше: у місті не було електрики, і люди збиралися разом та розпалювали багаття. Якось до них підійшли російські військовослужбовці та попросили пройти з ними для перевірки телефонів. Їм не сподобалося щось у телефоні одного з чоловіків, і вони його застрелили. Наш співрозмовник чув постріл, а згодом поховав виявлене ним тіло вбитого сусіда.
Наскільки ці особисті історії впливають на ваше рішення щодо подальшого розслідування?
МБ: Коли ми бачимо загальну тенденцію порушень, ми намагаємось зосередити на ній увагу, щоб зрозуміти масштаби явища та його наслідки для постраждалих.
Звичайно, ми прагнемо задокументувати будь-яке порушення, але дуже важливо виявляти загальні тенденції, щоб пропонувати заходи щодо запобігання їм у майбутньому, а також визначатися з необхідними механізмами притягнення винних до відповідальності .
Які події, яку діяльність чи які дії можна кваліфікувати як військовий злочин ? Яку методологію ви використовуєте?
МБ: Останнє слово про те, чи був військовий злочин, – за судом, наділеним відповідними повноваженнями. Зі свого боку, ми робимо висновки, що за наявності “відповідних розумних підстав припустити” – це стандарт.
Спираючись на перевірену інформацію, звичайний розсудливий спостерігач може мати всі підстави припустити, що факти дійсно мали місце, відповідають опису та підпадають під критерії порушення.
Потрібно розібратися з кожним конкретним інцидентом. Ми дивимося, чи розташований поруч військовий об’єкт, який міг бути легітимною військовою метою, і чи призначалася використана зброя для його ураження. Чи був прийнятий до уваги той факт, що поблизу знаходилися цивільні особи, яким могла бути завдана шкода. Ми вивчаємо ці деталі, а також ступінь завданих збитків.
Як би Ви кваліфікували те, що Вам сьогодні вдалося побачити в Україні?
МБ: Більшість руйнувань, переважна кількість випадків руйнування цивільних об’єктів, а також вбивства та поранення цивільних осіб стали результатом широкого застосування вибухової зброї в населених районах. Не кожен такий випадок є порушенням міжнародного гуманітарного права та кваліфікується як військовий злочин. Але масштаби руйнувань та загибелі мирних жителів свідчать про військові злочини, зокрема пов’язані з масовим застосуванням зброї.
Моніторингова місія знаходиться в країні з 2014 року, щоб відстежувати порушення та повідомляти про них, а також сприяти покращенню ситуації з правами людини в Україні. Що змінилося у вашій роботі з початком війни?
МБ: З 24 лютого наша робота значною мірою змінилася. Нам довелося переорієнтуватися, щоб зосередити увагу виключно на проблемах, пов’язаних із конфліктом. Крім того, нам довелося переселяти свій персонал із місць, де їм загрожувала небезпека, у безпечніші райони. Масштаби порушень серйозно зросли, тому ми працюємо сьогодні на межі наших можливостей.
З якими ще труднощами вам доводиться стикатися у роботі?
МБ: Доступ до різних частин країни сьогодні обмежений, особливо там, де йдуть інтенсивні бойові дії. А це означає, що нам доводиться здійснювати моніторинг на відстані. Ми змушені покладатися на зв’язки, які ми отримали за роки роботи в Україні. Але іноді через технічні труднощі ми не можемо зв’язатися з тією чи іншою областю та отримати інформацію звідти.
Чи налагоджено співпрацю з владою України?
МБ: Звичайно, ми підтримуємо постійний діалог з українською владою. Минулого тижня я зустрілася із представниками Генпрокурора та інших правоохоронних органів. Ми обговорили наявну інформацію. Вони поділилися з нами своєю інформацією, щоби ми могли планувати подальшу роботу.
