Катя з донькою – із Дніпра, колишнього Дніпропетровська. Каже, що було дуже страшно: “Дитина вже перша біжить і каже: “Мам, сирена!”. Катя – одна з трьох мільйонів людей, які залишили Україну за минулі три тижні.
Зараз Катя у Відні, згадує довгу і страшну дорогу: 22 години маршрутками добиралися до кордону з Румунією, дітей нудило. Ще дві години стояли, щоб перетнути кордон, а там їх зустріли волонтери. Поруч із Катею – Тетяна. Їхні дівчатка – на вигляд років чотирьох – примудряються якось гратися в черзі, що рухається. Тетяна – із Харкова.
“У нас стріляють із першого дня, – каже вона. – Наш мікрорайон знаходиться на кордоні з Білгородом, тому про те, що таке війна, я зрозуміла, коли відчинила двері та не просто почула вибухи, але побачила вогонь та дим. Ми перебралися до центру Харкова, бо живемо на околиці. Ми були першими, з кого це все починалося”.
Чоловік Тетяни з обома мамами залишився у Харкові, а сама вона з рідними на машині вирушила на пошуки безпеки: “Четверо дорослих, троє дітей. Ми були в дорозі чотири дні…”
“Шалена підтримка зі сторони людей: незнайомі люди тебе приймають, годують, укладають спати, допомагають твоїм дітям, але дорога, звичайно, була жахлива”, – згадує вона.
Катя і Тетяна разом із кількома сотнями співвітчизників ось уже дві години стоять у черзі до “Австрійського центру” у Відні, де реєструють біженців з України. Дуже холодно та вітряно. Багато хто приїхав сюди ще до восьмої ранку. Запускають людей невеликими групами – працівників катастрофічно не вистачає.
У цьому ж “Австрійському центрі”, що знаходиться поряд із комплексом ООН, на піку пандемії проводили тестування на COVID-19 та вакцинували від коронавірусу . Організовано тоді все було бездоганно. Але до величезного напливу людей, які біжать з України, виявилася не готовою навіть Австрія.
Ніхто не був готовий. Міла, стоматолог, хірург, два роки тому відкрила у Києві приватну клініку. Справи йшли добре. Чоловік отримував третю освіту у Відні, але ситуація навколо України ставала все більш напруженою, і він вирішив забрати вагітну дружину з восьмирічним сином до Австрії. Сім’я виїхала з Києва 24 лютого – якраз того дня, коли російські війська почали наступ на територію України. Коли до вечора вони дісталися кордону, чоловіка Міли вже не випустили. Вона з сином сама дісталася Відня. У центрі реєстрації жінка провела 11 годин.
Треба віддати австрійцям належне: весь день – безкоштовно чай, кава, вода, фрукти, вдень усіх – також безкоштовно – нагодували обідом. Для бажаючих – автомати з чіпсами та солодощами. Є чим зайнятися й дітям.
Але очікування нестерпне. Особливо, коли не дуже знаєш, чого чекати. Тамара Адамівна, якій 12 березня виповниться 69 років, раз у раз перепитує у онучки, якій оголосили номер, хоча ясно, що до них черга дійде ще не через годину і не через дві. Загалом цього дня прийняли понад 600 сімей.
Тамара Адамівна разом із рештою документів захопила і документ, який підтверджує, що її батько – австрієць. Його батьки приїхали в Росію з Австрії ще за Катерини II і оселилися в Поволжі. Батько одружився з росіянкою, а коли почалася Друга світова, був призваний на війну. Але влада швидко схаменулась, і таких, як він – з “неправильним” походженням, відкликали з фронту. Він відсидів, а потім був засланий до Казахстану, де й народилася Тамара. Вона каже, що в школі її та сестру обзивали фашистами та били, але вона завжди давала відсіч. А ось німецьку мову вчити навідріз відмовлялася. Тепер шкодує.
Її онука, Лера – студентка-четверокурсниця із Києва. Вивчає міжнародні відносини. Лера встигла поїхати до бабусі до Кривого Рогу до початку обстрілів. Але й у Кривому Розі почали стріляти. До Відня добиралися через Польщу – як і всі, на переповнених поїздах.
Речей у людей, зазвичай, небагато – у когось взагалі один рюкзак. Багато хто привіз своїх улюбленців – кішок та собак. Біженців зустрічають співробітники та волонтери організації “Caritas”: тут є вода, їжа, іграшки, маски – у Відні носіння захисних масок, як і раніше, обов’язкове. Допомогти біженцям приходять і ті, хто приїхав раніше і вже встиг розібратися в тому, де зареєструватися, як знайти житло, як користуватися транспортом.
До речі, весь транспорт в Австрії, включно із залізничним, для українців безкоштовний. Щодо житла, то уряд оплачує короткострокове проживання в готелях, є й спеціальні центри розміщення, є багато тих, хто просто облаштовує людей у себе. Благодійні організації, групи в соцмережах, окремі люди – всі прагнуть допомогти знайти житло приїжджим.
На цьому етапі головне завдання – дати людям дах над головою та за необхідності надати медичну допомогу. Держава забезпечуватиме біженців медичною страховкою, допомагатиме з влаштуванням на роботу та навчання. Як повідомили у центрі для українських громадян, влада саме для українців започаткувала новий гуманітарний статус, який дозволить їм жити та працювати в Австрії, але за можливості та бажання – повернутися на батьківщину.
“Хочеться сподіватися, що все це швидше закінчиться і хоча б почне [в Україні] все відбудовуватися, тому що хочеться повернутися додому”, – каже Катя.
