ГО без статусу юрособи не має процесуальної дієздатності для представництва інтересів позивача

Громадська організація, яка не має статусу юридичної особи, звернулася до суду в інтересах її члена зі скаргою на бездіяльність Державної казначейської служби України щодо виконання судового рішення.

Однак Велика Палата Верховного Суду залишила скаргу без розгляду виходячи з того, що особа, яка її подала, не має цивільної процесуальної дієздатності.

Від імені ГО скаргу підписала фізична особа як представник цієї організації. На підтвердження правового статусу та повноважень щодо представництва інтересів позивача ГО надала суду: копію витягу з протоколу установчих зборів засновників цієї ГО, згідно з яким три фізичні особи вирішили створити ГО без статусу юридичної особи; копію наказу органу юстиції про прийняття повідомлення про утворення ГО; копію витягу з протоколу засідання Ради керівництва ГО стосовно вирішення питання про прийняття позивача до лав членів ГО; копію документа з назвою «довіреність», згідно з яким керівник ГО уповноважила позивача як члена цієї організації на представництво.

ВП ВС констатувала, що правоздатність неурядових організацій, які не мають статусу юридичної особи, може мати визначені національним законом особливості, обмеження порівняно з неурядовими організаціями, які мають статус юридичної особи.

Права ГО на звернення до суду в інтересах своїх членів чи інших осіб Закон України від 22 березня 2012 року № 4572-VI “Про громадські об’єднання” не деталізує. Отже, такі права реалізуються відповідно до приписів інших законів.

ВП ВС зауважила, що у разі відсутності спеціальних приписів щодо вирішення певних питань, які виникають при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність під час виконання судового рішення, для розгляду таких скарг мають застосовуватися приписи Цивільного процесуального кодексу України, якими врегульовані аналогічні питання, зокрема, щодо учасників цивільного процесу, їхніх прав і обов’язків (статті 42–47, 55–64), судових викликів і повідомлень (статті 128–131), заходів процесуального примусу (глава 9 розділу ІІІ), відкриття провадження у справі (глава 2 розділу ІІІ), розгляду справи по суті (глава 6 розділу ІІІ), апеляційного та касаційного оскарження судових рішень (глави 1, 2 розділу V).

Проаналізувавши приписи Конституції України, Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII “Про виконавче провадження” та ЦПК України, ВП ВС встановила, що з метою забезпечення інтересів правосуддя та виконання завдання цивільного судочинства ЦПК України не передбачає права громадської організації без статусу юридичної особи бути представником у суді, оскільки таке право належить лише адвокатові, законному представникові, а у спорах, що виникають із трудових відносин, та у малозначних спорах – фізичній особі, яка досягла вісімнадцяти років і має цивільну процесуальну дієздатність.

Окрім того, ВП ВС зазначила, що копія наданого ГО документа з назвою “довіреність” не є копією довіреності ні від фізичної, ні від юридичної особи та не відповідає вимогам Цивільного кодексу України і ЦПК України.

Уповноваження позивача “представляти інтереси даної громадської організації та членів громадської організації, в тому числі своїх законних інтересів як члена громадської організації” не відповідає закону, оскільки особа не може за довіреністю від іншого суб’єкта представляти у суді свої ж інтереси. Зазначене суперечить суті інституту представництва. Тому позивач, маючи виданий ГО на його ім’я зазначений документ, не змінює свій процесуальний статус. У разі його особистої участі у судових засіданнях чи поданні до суду процесуальних документів за своїм підписом у суду немає підстав вважати, що від імені позивача діє інший суб’єкт.

Постанова

Іменем України

13 березня 2019 року

м. Київ

Справа № 199/1478/17

Провадження № 14-52 цс 19

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача – Гудими Д. А.,

суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула справу за скаргою Громадської організації «Дніпропетровська незалежна правозахисна громадська організація» (далі також – ГО «ДНПГО»), яка не має статусу юридичної особи та подала скаргу в інтересах її члена – ОСОБА_3, на бездіяльність Державної казначейської служби (далі також – ДКС) України, Головного управління (далі також – ГУ) ДКС України в Дніпропетровській області з виконання рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 7 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 (далі також – позивач) до ДКС України, Дніпропетровської місцевої прокуратури № 3, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, – Прокуратура Дніпропетровської області, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданих незаконною бездіяльністю посадової особи органу прокуратури,

за касаційною скаргою ДКС України на ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 березня 2018 року, постановлену суддею Спаї В. В., та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 липня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі: Макарова М. О., Деркач Н. М., Максюти Ж. І.

Учасники справи:

позивач : ОСОБА_3; відповідачі : ДКС України, Дніпропетровська місцева прокуратура № 3; третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору : Прокуратура Дніпропетровської області; скаржник: ГО «ДНПГО», яка не має статусу юридичної особи та подала скаргу в інтересах позивача як члена цієї організації; органи, бездіяльність яких оскаржується: ДКС України, ГУ ДКС України в Дніпропетровській області.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст вимог скарги

1. 22 лютого 2018 року ГО «ДНПГО» в інтересах позивача як члена цієї організації звернулася до суду зі скаргою (далі – скарга). У скарзі просила:

1.1. Визнати незаконною бездіяльність посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів – ДКС України, – у провадженні якої знаходяться виконавчі листи у справі № 199/1478/17, видані Амур-Нижньодніпровським районним судом м. Дніпропетровська 24 листопада 2017 року, прийняті і зареєстровані за вхідними № 12-3932 та № 12-3831, щодо невиконання цих виконавчих листів у встановлений законом строк;

1.2. Зобов’язати ДКС України усунути порушення прав позивача шляхом негайного перерахування коштів за виконавчими листами у справі № 199/1478/17 у готівковій формі через відділення «Укрпошти» № 82 за місцем проживання позивача : АДРЕСА_1;

1.3. Зобов’язати ДКС України нарахувати та виплатити позивачеві компенсацію, передбачену частиною першою статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», у розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду з 24 листопада 2017 року до моменту фактичного виконання через неперерахування коштів за рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 7 листопада 2017 року у справі № 199/1478/17;

1.4. Витрати по перерахуванню коштів на користь ОСОБА_3 у готівковій формі покласти на ДКС України;

1.5. Стягнути з ДКС України на користь позивача згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 590 від 27 квітня 2006 року судові витрати, пов’язані з явкою до суду відповідно до статті 138 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК) України, як компенсацію за відрив від звичайних занять у зв’язку з явкою до суду.

1. ГО «ДНПГО» мотивувала скаргу так :

2.1. Відповідно до частини четвертої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виконавчі листи від 24 листопада 2017 року, які видав суд першої інстанції у справі № 199/1478/17, мали бути виконані до 24 лютого 2018 року;

2.2. Станом на 24 лютого 2018 року вказані виконавчі листи не виконані;

2.3. Бездіяльність посадової особи ДКС України, на виконанні якої знаходяться виконавчі листи від 24 листопада 2017 року у справі № 199/1478/17, істотно порушує право позивача, закріплене статтею 41 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

1. 26 лютого 2018 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська ухвалою відкрив провадження за скаргою.
2. 12 березня 2018 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська постановив ухвалу, якою скаргу задовольнив повністю.
3. Мотивував ухвалу про задоволення скарги так :

5.1. Позивач як стягувач виконав усі вимоги закону в частині строків подання виконавчих листів до виконання з необхідними документами;

5.2. ДКС України як боржник всупереч чинному законодавству судове рішення не виконала, а письмово повідомила стягувача про розгляд питання щодо перерахування йому коштів у ІІ кварталі 2018 року після виконання судових рішень, що надійшли раніше виконавчих листів у справі №199/1478/17;

5.3. ДКС України не надала належних доказів існування перешкод, які заважали вчасному виконанню ухваленого Апеляційним судом Дніпропетровської області 7 листопада 2017 року рішення про стягнення на користь позивача 2 000 грн і 15,47 грн. А тому має місце неправомірна бездіяльність щодо виконання цього рішення суду;

5.4. Частина перша статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» визначає, що стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Тому вимогу про стягнення компенсації за порушення строків виконання судового рішення слід задовольнити.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

1. 18 липня 2018 року Апеляційний суд Дніпропетровської області прийняв постанову, якою судове рішення першої інстанції залишив без змін. Вказав, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, а черговість виконання судових рішень, на яку вказує ДКС України в апеляційній скарзі, не є обставиною, що звільняє від обов’язків, покладених чинним законодавством.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

1. У серпні 2018 року ДКС України подала касаційну скаргу, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.
2. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 липня 2018 року й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні скарги.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

1. 23 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
2. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що ДКС України оскаржує ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 липня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб’єктної юрисдикції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

1. ДКС України мотивує касаційну скаргу порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
2. Порушення норм процесуального права обґрунтовує так :

12.1. Звертатись до суду зі скаргою в інтересах інших осіб у певних випадках мають право лише громадські об’єднання зі статусом юридичної особи. Відповідно до статті 58 ЦПК України громадські об’єднання без статусу юридичної особи не є представниками фізичних осіб. Членство у громадській організації не є підставою для виникнення процесуального представництва. Для цього необхідне волевиявлення особи, яка потребує представництва, та наявність належно оформлених документів. Та обставина, що основною метою та завданням організації є допомога у реалізації громадянином його прав і законних інтересів не може свідчити про наявність в організації процесуальної правоздатності у справі. Суди першої й апеляційної інстанцій не вирішили питання про закриття провадження у справі всупереч вимогам закону;

12.2. Розділ VII ЦПК України передбачає можливість подання скарги виключно на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця. Тому суди помилково залучили ДКС України до розгляду скарги, який має відбуватися згідно з Кодексом адміністративного судочинства України. Аргументує висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 20 червня 2018 року у справах № 916/1226/16 і № 916/1227/16;

1. Неправильне застосування норм матеріального права обґрунтовує так:

13.1. Правовідносини щодо виконання судового рішення у цій справі не регулюються Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». А тому вказівка суду на порушення строку перерахування коштів на користь позивача є незаконною;

13.2. ДКС України не має права перераховувати кошти позивачеві раніше, ніж будуть виконані рішення на користь стягувачів, які подали документи раніше, ніж позивач, щоби не була порушена черговість, і, як наслідок, – права інших стягувачів.

1. 27 лютого 2019 року ДКС України подала клопотання, в якому вказала, що 19 лютого 2019 року отримала постанову Верховною Суду від 30 січня 2019 року у справі № 199/1478/17, якою скасовані рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 26 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 7 листопада 2017 року у справі № 199/1478/17. Відтак, вважає, що предмет спору у справі № 199/1478/17 відсутній і просить це врахувати під час розгляду скарги.

(2) Доводи Прокуратури Дніпропетровської області

1. 1 березня 2019 року Прокуратура Дніпропетровської області подала відзив на касаційну скаргу. Вважає її обґрунтованою.
2. Звертає увагу на те, що 30 січня 2019 року Верховний Суд прийняв постанову, якою рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 26 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 7 листопада 2017 року у справі № 199/1478/17 скасував, а у задоволенні позову відмовив. Тому суд не може вирішувати питання щодо законності дій посадових осіб ДКС України при виконанні судових рішень, які вже скасовані.
3. Стверджує, що скарга має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Мотивує висновком Великої Палати Верхового Суду, висловленим у постанові від 29 серпня 2018 року у справі № 916/376/15.

(3) Доводи ГО «ДНПГО»

1. 21 січня 2019 року ГО «ДНПГО» подала заяву про закриття касаційного провадження як помилково відкритого.
2. Мотивує заяву тим, що справа є малозначною, а касаційна скарга не містить посилань на обставини, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності яких судові рішення у малозначних справах можуть бути оскаржені у касаційному порядку.

(4) Доводи інших учасників справи

1. ГУ ДКС України відзиву на касаційну скаргу не подало.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Щодо процесуального статусу ГО «ДНПГО» у справі

1. Скаргу у цій справі в інтересах позивача подала ГО «ДНПГО», яка не має статусу юридичної особи та не має статуту. Від імені ГО «ДНПГО» скаргу підписала ОСОБА_8 як представник цієї організації.
2. На підтвердження правового статусу та повноважень щодо представництва інтересів позивача ГО «ДНПГО» надала суду копії таких документів :

22.1. Витягу з протоколу № 1 від 15 вересня 2014 року установчих зборів засновників цієї громадської організації (а. с. 20), згідно з яким ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_10 вирішили створити ГО «ДНПГО» без статусу юридичної особи для здійснення представництва та захисту прав і законних соціальних, економічних, творчих, культурних, екологічних, трудових та інших інтересів, які не суперечать законодавству України, цієї громадської організації та її членів у судах усіх рівнів і ланок, перед фізичними та юридичними особами, фізичними особами-підприємцями і суб’єктами владних повноважень;

22.2. Наказу Дніпропетровського міського управління юстиції № 381 від 15 жовтня 2014 року про прийняття повідомлення про утворення ГО «ДНПГО» відповідно до статті 16 Закону України «Про громадські об’єднання» (а. с. 17);

22.3. Витягу з протоколу № 1 від 1 грудня 2014 року засідання Ради керівництва громадської організації стосовно вирішення питання про прийняття до лав членів ГО «ДНПГО» позивача (а. с. 19);

22.4. Документа з назвою «довіреність» за вих. № Д-01-02/09-10-15(2)/Р від 9 жовтня 2015 року, згідно з яким керівник ГО «ДНПГО» ОСОБА_8 уповноважила члена цієї організації ОСОБА_3 «представляти інтереси даної громадської організації та членів громадської організації, в тому числі своїх законних інтересів як члена громадської організації», зокрема, «в суді з усіма правами, які надано законом (зокрема ЦПК, КАС, КУпАП) позивачу, відповідачу, третій особі» (а. с. 18).

1. У касаційній скарзі ДКС України звертає увагу на те, що ГО «ДНПГО» не має процесуальної правоздатності та не може бути представником позивача у суді. Аналогічний довід був і в апеляційній скарзі, однак суд апеляційної інстанції, порушуючи підпункт «в» пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України, не навів мотивів прийняття або відхилення цього аргументу.
2. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим аргументом касаційної скарги з огляду на таке.

(1.1) Щодо представництва у цивільному процесі

1. Кожен має право на свободу об’єднання з іншими особами (пункт 1 статті 11 Конвенції).
2. Громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (частина перша статті 36 Конституції України).
3. Громадське об’єднання – це добровільне об’єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів (частина перша статті 1 Закону України «Про громадські об’єднання»).
4. Громадське об’єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка. Громадська організація – це громадське об’єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи (частини друга та третя статті 1 вказаного Закону).
5. Громадське об’єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу (частина п’ята статті 1 Закону України «Про громадські об’єднання»).
6. Відповідно до пунктів 3 і 7 Рекомендації CM/Rec(2007)14 Комітету МіністрівРади Європи державам-членам щодо створення та діяльності неурядових організацій від 10 жовтня 2007 року (далі – Рекомендація) неурядові організації можуть бути як неформальними об’єднаннями або організаціями, так і об’єднаннями або організаціями, що мають статус юридичної особи. Неурядові організації, які мають статус юридичних осіб, повинні мати ту ж правоздатність, якою зазвичай користуються інші юридичні особи, і на них повинні поширюватися ті ж зобов’язання та санкції, що накладаються адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством, які, зазвичай, застосовуються до таких юридичних осіб.
7. З огляду на вказане правоздатність неурядових організацій, які не мають статусу юридичної особи, може мати визначенні національним законодавством особливості, обмеження порівняно з неурядовими організаціями, які мають статус юридичної особи.
8. Неурядові організації повинні мати можливість вільно здійснювати свої цілі за умови, що і цілі, і засоби їх досягнення, відповідають вимогам демократичного суспільства (пункт 11 Рекомендації).
9. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55 Конституції України). Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.
10. Права громадської організації на звернення до суду в інтересах своїх членів чи інших осіб Закон «Про громадські об’єднання» не деталізує. Відтак, такі права реалізуються відповідно до положень інших законів.
11. Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій визначених у Законі України «Про виконавче провадження» органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до останнього, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 вказаного Закону).
12. За загальним правилом примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених зазначеним Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (частина перша статті 5 Закону України «Про виконавче провадження»).
13. Однак, виконання судових рішень може здійснюватися органами та установами, які не є органами примусового виконання (стаття 6 цього ж Закону).
14. Так, рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (частина друга статті 6 Закону України «Про виконавче провадження»).
15. Виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень – за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»).
16. Учасниками виконавчого провадження є, зокрема, сторони та представники сторін (частина перша статті 14 Закону України «Про виконавче провадження»).
17. Сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов’язок щодо виконання рішення (частини перша і друга статті 15 вказаного Закону).
18. Сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника (частина перша статті 58 ЦПК України).
19. Сторони можуть реалізувати свої права і обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Особиста участь фізичної особи у виконавчому провадженні не позбавляє її права мати представника, крім випадку, коли боржник згідно з рішенням зобов’язаний вчинити певні дії особисто (частина перша статті 16 Закону України «Про виконавче провадження»).
20. Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами (частина перша статті 44 ЦПК України).
21. ГО «ДНПГО» у цій справі діє в інтересах позивача. Стосовно самопредставництва, то ГО «ДНПГО» не є особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи (стаття 56 ЦПК України). Щодо можливості сторони брати участь у судовому процесі через представника, то виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена (частини четверта та п’ята статті 1312 Конституції України).
22. Згідно з частинами першою та другою статті 60 ЦПК України можливість бути представником у суді мають адвокат або законний представник (стаття 59 ЦПК України); під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також справ у малозначних спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього кодексу.
23. Отже, з метою забезпечення інтересів правосуддя, виконання завдання цивільного судочинства ЦПК України не передбачає права громадської організації без статусу юридичної особи бути представником у суді, оскільки таке право належить лише адвокатові, законному представникові, а у спорах, що виникають з трудових відносин, та у малозначних спорах – фізичній особі, яка досягла вісімнадцяти років і має цивільну процесуальну дієздатність. Ці вимоги законодавства щодо представництва у цивільному процесі є чіткими та передбачуваними для позивача і ГО «ДНПГО».
24. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що у разі відсутності спеціальних приписів щодо вирішення певних питань, які виникають при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність під час виконання судового рішення для розгляду таких скарг мають застосовуватися приписи ЦПК України, якими врегульовані аналогічні питання, зокрема, щодо учасників цивільного процесу, їхніх прав і обов’язків (статті 42-47, 55-64), судових викликів і повідомлень (статті 128-131), заходів процесуального примусу глава 9 розділу ІІІ), відкриття провадження у справі (глава 2 розділу ІІІ), розгляду справи по суті (глава 6 розділу ІІІ), апеляційного та касаційного оскарження судових рішень (глави 1, 2 розділу V).
25. Позовна заява повертається, якщо її подала особа, яка не має процесуальної дієздатності, вона не підписана, її підписала особа, яка не має права її підписувати, або особа, посадове становище якої не вказано (пункт 1 частини четвертої статті 185 ЦПК України). Такий процесуальний наслідок суд застосовує до відкриття провадження у справі.
26. Суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо його подала особа, яка не має цивільної процесуальної дієздатності; якщо від імені заінтересованої особи його подала особа, яка не має повноважень на ведення справи (пункти 1 і 2 частини першої статті 257 ЦПК України). Такий процесуальний наслідок суд застосовує, якщо про вказані обставини стало відомо після відкриття провадження у справі.
27. Суди у цій справі не виконали зазначені вимоги процесуального закону щодо ГО «ДНПГО», яка не може бути представником позивача у суді, зокрема і на стадії судового контролю за виконанням судових рішень (близьких за змістом висновків щодо ГО «ДНПГО» дійшов Вищий адміністративний суд України в ухвалах від 27 жовтня 2015 року у справі № К/800/9342/15, від 30 березня 2017 року у справі № К/800/3976/15, від 31 березня 2017 року у справі № К/800/9869/17, від 12 травня 2017 року у справі № К/800/15749/17, від 31 травня 2017 року у справі № К/800/17993/17, від 15 серпня 2017 року у справі № К/800/27723/17 та у справі № К/800/27919/17, від 7 вересня 2017 року у справі № К/800/29382/17, від 7 вересня 2017 року у справі № К/800/29105/17, від 23 жовтня 2017 року у справі № К/800/34089/17).

(1.2) Щодо документа, наданого для представництва інтересів позивача

1. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (частина перша статті 237 Цивільного кодексу України).
2. Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі (частити перша і третя статті 244 Цивільного кодексу України).
3. Повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені, зокрема, довіреністю фізичної або юридичної особи (пункт перший частини першої статті 62 ЦПК України).
4. Відповідно до частини другої статті 62 ЦПК України довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або, у визначених законом випадках, іншою особою. У разі задоволення заявленого клопотання щодо посвідчення довіреності фізичної особи на ведення справи, що розглядається, суд без виходу до нарадчої кімнати постановляє ухвалу, яка заноситься секретарем судового засідання до протоколу судового засідання, а сама довіреність або засвідчена підписом судді копія з неї приєднується до справи.
5. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом (електронним цифровим підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами (частина третя статті 62 ЦПК України).
6. Наявна у матеріалах копія наданого ГО «ДНПГО» документа з назвою «довіреність» за вих. № Д-01-02/09-10-15(2)/Р від 9 жовтня 2015 року не є копією довіреності ні від фізичної, ні від юридичної особи та наведеним вище вимогам ЦК України і ЦПК України не відповідає.
7. Крім того, формулювання документа ГО «ДНПГО» з назвою «довіреність» за вих. № Д-01-02/09-10-15(2)/Р від 9 жовтня 2015 року щодо уповноваження позивача «представляти інтереси даної громадської організації та членів громадської організації, в тому числі своїх законних інтересів як члена громадської організації» не відповідає закону, оскільки особа не може за довіреністю від іншого суб’єкта представляти у суді свої ж інтереси. Зазначене суперечить суті інституту представництва. Тому позивач, маючи виданий на його ім’я вказаний документ ГО «ДНПГО», не змінює свій процесуальний статус. У разі його особистої участі у судових засіданнях чи поданні до суду процесуальних документів за своїм підписом у суду відсутні підстави вважати, що від імені позивача діє інший суб’єкт.
8. Отже, суд першої інстанції належно не дослідив питання можливості ГО «ДНПГО» представляти інтереси позивача. Вказане порушення суд апеляційної інстанції не виправив.
9. Таким чином, суди попередніх інстанцій, не залишивши скаргу без розгляду за наявності для цього підстав, допустили порушення приписів процесуального закону.

(2) Щодо інших заяв і клопотань

1. Учасники справи мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб (пункт 3 частини першої статті 43 ЦПК України).
2. Письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником (частина друга статті 183 ЦПК України).
3. 21 січня 2019 року ГО «ДНПГО» подала заяву про закриття касаційного провадження як такого, що було помилково відкрите.
4. Згідно з частиною четвертою статті 183 ЦПК України суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.
5. Оскільки ГО «ДНПГО» не може бути представником позивача у суді та вчиняти від його імені будь-які процесуальні дії, Велика Палата Верховного Суду не приймає до розгляду заяву цієї організації про закриття касаційного провадження.
6. 27 лютого 2019 року ДКС України подала клопотання, в якому просить врахувати відсутність предмета спору у цій справі. Аналогічне клопотання викладене у відзиві Прокуратури Дніпропетровської області на касаційну скаргу від 1 березня 2019 року.
7. З огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду про порушення вимог процесуального закону щодо подання скарги та представництва інтересів позивача, відсутні підстави для вирішення питання стосовно відсутності предмета спору.

(3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(3.1) Щодо суті касаційної скарги

1. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.
2. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього кодексу.
3. Згідно з пунктами 1 та 2 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позов подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності, позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.
4. З огляду на встановлені вище істотні порушення норм процесуального права Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 липня 2018 року слід скасувати, а скаргу ГО «ДНПГО» залишити без розгляду.

(3.2) Щодо судових витрат

1. Відповідно до частини третьої статті 257 ЦПК України в ухвалі про залишення позову без розгляду можуть бути вирішені питання про розподіл між сторонами судових витрат, про повернення судового збору з державного бюджету.
2. У разі залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача (частина п’ята статті 142 ЦПК України).
3. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що у випадку, встановленому частиною п’ятою статті 142 ЦПК України, суд може вирішити питання про розподіл судових витрат протягом п’ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про залишення позову без розгляду, за умови дотримання відповідною стороною вимог частини дев’ятоїстатті 141 цього кодексу (частина шоста статті 142 ЦПК України).

Керуючись пунктами 1 та 2 частини першої статті 257, статтею 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частиною першою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

1. Касаційну скаргу Державної казначейської служби України задовольнити частково.
2. Ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 липня 2018 року скасувати.
3. Скаргу Громадської організації «Дніпропетровська незалежна правозахисна громадська організація», яка не має статусу юридичної особи та подала скаргу в інтересах її члена – ОСОБА_3, на бездіяльність Державної казначейської служби України, Головного управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області щодо виконання рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 7 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Державної казначейської служби України, Дніпропетровської місцевої прокуратури № 3, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, – Прокуратура Дніпропетровської області, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданих незаконною бездіяльністю посадової особи органу прокуратури, залишити без розгляду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач В. І. ДанішевськаІ. В. Саприкіна О. Р. КібенкоО. М. Ситнік В. С. КнязєвО. С. Ткачук Л. М. ЛобойкоВ. Ю. Уркевич О. Г. Яновська.