Закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов’язана з користуванням таким правом, є основним джерелом доходу.
Існування такої обставини потребує лише більш виваженого та обережного підходу при обранні заходу примусу, виходячи із загальних засад справедливості, гуманізму та індивідуалізації.
Про це йдеться в постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, яка розглянула касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду. Згідно з вироком місцевого суду, який апеляційний суд залишив без змін, особа була засуджена за ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами). При цьому вона не була позбавлена права керувати транспортним засобом.
У касаційній скарзі прокурор зазначив, що апеляційний суд повною мірою не врахував факту вчинення засудженим у стані алкогольного сп’яніння тяжкого злочину та його наслідків. На думку сторони обвинувачення, ці обставини, відсутність переконливих даних щодо працевлаштування засудженого у поєднанні з грубим порушенням Правил дорожнього руху вказують на необхідність застосування до нього додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Колегія суддів ККС ВС скасувала ухвалу апеляційного суду та призначила новий розгляд у суді апеляційної інстанції з огляду на таке.
Як убачається з матеріалів провадження, суд апеляційної інстанції, залишаючи апеляційну скаргу прокурора без задоволення, не навів переконливих підстав для прийняття рішення, не дав вичерпної відповіді на доводи у скарзі щодо несправедливості обраного особі заходу примусу через незастосування до нього додаткового покарання.
Не погоджуючись із доводами прокурора, апеляційний суд в ухвалі зазначив, що місцевий суд належним чином урахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу чоловіка, котрий позитивно характеризується, визнав свою вину та щиро розкаявся. Також суд констатував, що транспортний засіб є основним джерелом доходу засудженого, й послався на думку потерпілого, який просив не застосовувати до особи додаткового покарання.
Водночас апеляційний суд залишив поза увагою та не проаналізував характеру й обсягу допущених засудженим грубих порушень ПДР. Цей суд, формально вказавши на наявність обтяжуючої покарання обставини – вчинення діяння у стані алкогольного сп’яніння, фактично не врахував її, не зіставив з іншими порушеннями, зокрема з перевищенням засудженим швидкості, допустимої в населеному пункті.
Проте зазначені обставини мають значення при виборі заходу примусу та для забезпечення його мети. Сукупність цих обставин свідчить про те, що обране покарання без позбавлення права керувати транспортними засобами очевидно не сприятиме запобіганню вчиненню нових правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху ні засудженим, ні іншими особами.
Крім того, кримінальне правопорушення, передбачене ст. 286 КК України, законодавець відніс до злочинів проти безпеки руху. Тому в цьому питанні думка потерпілого щодо виду та розміру покарання не є вирішальною.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 березня 2019 року
м. Київ
справа № 495/9188/16-к
провадження № 51-596 км 18
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:
головуючої Григор’євої І.В.,
суддів Голубицького С.С., Стороженка С.О.,
за участю:
секретаря судового засідання Зінорук В.В.,
прокурора Шевченко О.О.,
розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у суді апеляційної інстанції, на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 17 травня 2017 року у кримінальному провадженні щодо
ОСОБА_1,
ІНФОРМАЦІЯ_1,
уродженця м. Коврова Володимирської області
Російської Федерації, громадянина України,
жителя АДРЕСА_1
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі – КК).
Короткий зміст вироку, оскарженого судового рішення та встановлені фактичні обставини
За вироком Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 26 січня 2017 року, залишеним без змін апеляційним судом, ОСОБА_1 було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки без позбавленням права керувати транспортними засобами, а на підставі ст. 75 КК – звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та покладено на нього виконання обов’язків, передбачених ст. 76 цього Кодексу.
Вирішено питання щодо процесуальних витрат та речових доказів у кримінальному провадженні.
Судом ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні за викладених у вироку обставин порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, унаслідок чого потерпілому було заподіяно тяжких тілесних ушкоджень.
Як установив суд, 7 грудня 2015 року близько 10:50 ОСОБА_1 у стані алкогольного сп’яніння, порушуючи п. 2.9 «а» Правил дорожнього руху (далі – ПДР), керував автомобілем «Міцубісі Оутлендер» (державний номерний знак НОМЕР_1). Усупереч вимогам пунктів 2.3 «б», 12.3, 12.4 ПДР засуджений, рухаючись із перевищенням швидкості по вул. Портовій (Лазо), біля будинку № 12-А у м. Білгород-Дністровському Одеської області виявив неуважність до дорожньої обстановки та її змін, унаслідок чого здійснив наїзд на пішохода ОСОБА_2, який перетинав проїзну частину. В результаті дорожньо-транспортної пригоди (далі – ДТП) потерпілому було заподіяно тяжких тілесних ушкоджень.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, як убачається з її змісту, прокурор просить на підставах, передбачених ч. 1 ст. 438 КПК, скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції і призначити новий розгляд у цьому суді. За твердженням сторони обвинувачення, згаданий суд повною мірою не врахував факту вчинення засудженим у стані алкогольного сп’яніння тяжкого злочину та його наслідків. Ці обставини, відсутність переконливих даних щодо працевлаштування ОСОБА_1 у поєднанні з грубим порушенням ПДР указують на необхідність застосування до останнього додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, а його непризначення потягло за собою явну несправедливість через м’якість заходу примусу.
Відповідно до положень ст. 430 КПК суд касаційної інстанції надіслав учасникам кримінального провадження всі передбачені цією нормою права документи, а також повідомив про дату, час та місце касаційного розгляду справи. ОСОБА_1 також був додатково поінформований засобами мобільного зв’язку. Крім того, оголошення про такий розгляд було розміщено на сайті Верховного Суду (далі – Суд). Проте сторона захисту фактично відмовилась від реалізації своїх прав на отримання копій процесуальних документів та від участі в судовому засіданні. Клопотань про відкладення касаційного розгляду не надходило.
З огляду на викладене та положення ч. 4 ст. 434 вказаного Кодексу у їх взаємозв’язку Суд вважає, що неприбуття сторони захисту не перешкоджає проведенню касаційного розгляду.
Позиції інших учасників судового провадження
У суді касаційної інстанції прокурор підтримав подану касаційну скаргу.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення сторони обвинувачення, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія судів дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення проти безпеки руху, юридично – правова оцінка діяння за ч. 2 ст. 286 КК та справедливість основного покарання у касаційній скарзі не заперечуються.
Згідно зі ст. 370 КПК судове рішення повинне бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК.
Ухвала апеляційного суду – це рішення суду стосовно законності й обґрунтованості судового рішення, що перевіряється в апеляційному порядку. Тому вона повинна відповідати тим же вимогам, що й вирок суду першої інстанції, тобто бути законною та обґрунтованою. Відповідно до ст. 419 КПК в ухвалі, зокрема, слід зазначити мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановлені ухвали та положення закону, яким він керувався.
З огляду на приписи ст. 65 КК суд при призначенні покарання має врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання. Саме ж призначене покарання має бути необхідним й достатнім для виправлення особи та попередження нових злочинів.
Проте цих вимог закону апеляційний суд не дотримався.
Як убачається з матеріалів провадження, у поданій на вирок місцевого суду апеляційній скарзі прокурор, наводячи конкретні доводи, зазначав про несправедливість обраного ОСОБА_1 заходу примусу через м’якість, що полягала у незастосуванні додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами. Тому прокурор просив апеляційний суд скасувати оспорюване рішення у відповідній частині та ухвалити новий вирок, яким призначити засудженому і таке покарання.
Залишаючи апеляційну скаргу прокурора без задоволення, суд апеляційної інстанції не навів у своєму рішенні переконливих підстав для його прийняття, не дав вичерпної відповіді на доводи у скарзі щодо несправедливості обраного ОСОБА_1 заходу примусу через незастосування до нього додаткового покарання.
Не погоджуючись із доводами прокурора, апеляційний суд в ухвалі зазначив, що місцевий суд належним чином урахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу ОСОБА_1, котрий позитивно характеризується, визнав свою вину та щиро розкаявся. Також суд констатував, що транспортний засіб є основним джерелом доходу засудженого й послався на думку потерпілого, який просив не застосовувати до ОСОБА_1 додаткового покарання.
Разом із тим, апеляційний суд залишив поза увагою та не проаналізував характеру й обсягу допущених засудженим грубих порушень ПДР. Цей суд, формально вказавши на наявність обтяжуючої покарання обставини – вчинення діяння ОСОБА_1 у стані алкогольного сп’яніння, фактично не врахував її, не зіставив з іншими порушеннями, зокрема з перевищенням засудженим швидкості, допустимої в населеному пункті.
Між тим, указані обставини мають значення при виборі заходу примусу та для забезпечення його мети. А сукупність цих обставин свідчить про те, що обране ОСОБА_1 покарання без позбавлення права керувати транспортними засобами очевидно не сприятиме запобіганню вчиненню нових правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху як засудженим, так й іншими особами.
Закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов’язана з користуванням таким правом, є основним джерелом доходу. Існування такої обставини потребує лише більш виваженого та обережного підходу при обранні заходу примусу, виходячи із загальних засад справедливості, гуманізму та індивідуалізації.
Крім того, кримінальне правопорушення, передбачене ст. 286 КК, законодавцем віднесено до злочинів проти безпеки руху. Тому думка потерпілого щодо виду та розміру покарання сама по собі не є вирішальною в цьому питанні.
За таких обставин ухвалу апеляційного суду не можна визнати законною та обґрунтованою, а призначене засудженому покарання без застосування додаткового – справедливим. Тому згадане рішення підлягає скасуванню на підставах, передбачених ч. 1 ст. 438 КПК, а кримінальне провадження – призначенню на новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
За умови підтвердження обсягу обвинувачення ОСОБА_1 і за відсутності інших обставин, які відповідно до вимог закону можуть істотно вплинути на висновки суду щодо виду та розміру покарання, незастосування додаткового покарання є необґрунтованим, а обраний захід примусу м’яким.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, п. 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК (в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII), колегія суддів
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу прокурора,який брав участь у суді апеляційної інстанції, задовольнити.
Ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 17 травня 2017 року щодо ОСОБА_1 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
С у д д і: С.С. Голубицький, І.В. Григорєва, С.О. Стороженко.
