Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду залишив без задоволення касаційні скарги засудженого та захисника іншого засудженого на вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів. Ці особи були засуджені за грабіж (ч. 3 ст. 186 КК України).
Один із засуджених указав у касаційній скарзі, що в обвинувальному акті та у вироку місцевого суду не зазначено чіткої назви закону України про кримінальну відповідальність, тому йому незрозуміле обвинувачення.
ККС ВС визнав ці доводи необґрунтованими, звернувши увагу на те, що, відповідно до п. 13. ч. 1 ст. 3 КПК України, обвинувачення – це твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом.
Фабула обвинувачення є фактичною моделлю вчиненого злочину, адже містить виклад тих протиправних дій, які інкримінуються особі.
Із матеріалів провадження вбачається, що в обвинувальному акті доступно та конкретно, із посиланням на норму закону, викладено фактичні обставини, які в сукупності дають повне уявлення стосовно кожного з елементів складу інкримінованого особі кримінального правопорушення, що, у свою чергу, дає можливість зіставити фактичну складову обвинувачення з його юридичною формулою.
Водночас у вироку місцевого та в ухвалі апеляційного судів також наведено формулювання обвинувачення, визнаного судами доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення, наслідків, форми вини і мотивів кримінального правопорушення, а також статтю (частину статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнано особу.
Крім того, під час судового розгляду, після оголошення прокурором обвинувального акта, суд, відповідно до вимог ст. 348 КПК України, роз’яснив особі суть обвинувачення і запитав, чи зрозуміле воно їй, на що остання чітко повідомила, що суть обвинувачення їй зрозуміла, це підтверджується аудіозаписом судового засідання.
Що стосується посилання засудженого на вживання в обвинувальному акті та судових рішеннях скорочення назви Кримінального кодексу України, то Український правопис, яким встановлено загальноприйняті і загальнообов’язкові правила щодо способів передачі мови на письмі, дозволяє вживати скорочені назви – абревіатури. Державним стандартом України скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі (ДСТУ) визначені загальні вимоги та правила скорочення.
Постанова
Іменем України
17 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 199/6058/18
провадження № 51- 4637 км 19
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Білик Н.В.,
суддів Ємця О.П., Остапука В.І.,
за участю:
секретаря судового засідання Ковтюка В.В.,
прокурора Кузнєцова С.М. ,
засуджених ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (в режимі відеоконференції),
захисника Савко В.В. ( в режимі відеоконференції),
потерпілого ОСОБА_3 (в режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 , а також захисника Коваль О.В. в інтересах засудженого ОСОБА_2 , на вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 14 грудня 2018 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2019 року у кримінальному провадженні внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017040630001690, за обвинуваченням ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 186 КК України; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця та жителя АДРЕСА_2 , раніше не судимого, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 186 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 14 грудня 2018 року засуджено:
– ОСОБА_1 за ч.3 ст.186 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки;
– ОСОБА_2 за ч.3 ст.186 КК України, із застосуванням ст.69 КК України, до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
Цивільний позов потерпілого ОСОБА_3 задоволено та стягнуто, солідарно, із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 10180 гривень в рахунок відшкодування завданої матеріальної шкоди, а також 10000 гривень моральної шкоди.
Вирішено питання про речові докази та судові витрати у провадженні.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2019 року апеляційну скаргу потерпілого ОСОБА_3 залишено без задоволення, а апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_1 , захисника Коваль О.В. задоволено частково, вирок місцевого суду скасовано в частині вирішення цивільного позову, та призначено новий розгляд в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства. В решті вирок залишено без зміни.
Відповідно до вироку суду, 07 липня 2017 року близько 01-00 год., ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , попередньо домовившись про вчинення ними крадіжки автомобільних акумуляторів з території домоволодіння АДРЕСА_3 , перелізли через металеву огорожу та, з ганку літньої кухні, викрали три автомобільні акумулятори. Відчинивши з середини ворота, почали виносити акумулятори. В цей момент, власник будинку ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , виявивши їх протиправні дії, почали кричати, вимагаючи повернути майно. Однак, ігноруючи той факт, що їхні дії були викриті господарем та іншою особою, продовжили свої дії, як відкрите заволодіння чужим майном, утримуючи акумулятори, зникли з місця вчинення злочину, чим завдали потерпілому ОСОБА_3 матеріальної шкоди на загальну суму 2270, 20 гривень.
Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати постановлені щодо нього судові рішення та призначити новий розгляд в суді першої інстанції.
В обґрунтування своєї позиції вказує, що у обвинувальному акті та у вироку місцевого суду не зазначено чітку назву закону України про кримінальну відповідальність, тому йому незрозуміле обвинувачення.
Не погоджується із кваліфікацією його дій через те, що факт викриття іншими особами, був відомий лише одному ОСОБА_2 .
Крім того, вважає, що відсутня кваліфікуюча ознака – проникнення до іншого сховища тому, що ганок не може бути сховищем.
Після скасування вироку апеляційним судом в частині вирішення цивільного позову, вважає, що не встановлено розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
Апеляційний суд не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги, безпідставно відмовив у дослідженні доказів та допиту свідків сторони захисту.
Захисник Коваль О.В. у поданій нею касаційній скарзі просить змінити судові рішення щодо ОСОБА_2 .
В обґрунтування своєї позиції зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій, належним чином не враховано дані про особу засудженого ОСОБА_2 , обставини, що пом`якшують покарання та відсутність обтяжуючих обставин, безпідставно взято до уваги упереджену позицію потерпілого, внаслідок чого призначено надто суворе покарання. Вважає, що виправлення ОСОБА_2 можливе без реального відбування покарання, із застосуванням положень ст.75 КК України.
Позиції інших учасників судового провадження
Від потерпілого ОСОБА_3 та його представника -адвоката Довгаль С.М. надійшли заперечення на касаційні скарги, у яких вони просять залишити скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 – без зміни. Аналогічну позицію висловив потерпілий ОСОБА_3 в суді касаційної інстанції.
Засуджені ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та захисник Савко В.В. скарги підтримали в повному обсязі та просили задовольнити.
Прокурор, посилаючись на безпідставність доводів касаційних скарг засудженого та захисника, заперечив проти їх задоволення.
Мотиви суду
Згідно ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Із будь-яких інших підстав касаційний суд не вправі втручатися у рішення судів нижчих ланок.
При перевірці доводів, наведених у касаційних скаргах, колегія суддів виходить із фактичних обставин, встановлених місцевим та апеляційним судами.
Доводи засудженого ОСОБА_1 про те, що під час судового розгляду йому не було зрозуміле обвинувачення, через вживання у обвинувальному акті та судових рішеннях скорочень назви Кримінального кодексу України, є необґрунтованими.
Суд звертає увагу, що відповідно до п.13. ч.1 ст.3 КПК України, обвинувачення – це твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом.
Фабула обвинувачення є фактичною моделлю вчиненого злочину, адже містить виклад тих протиправних дій, які інкримінуються особі.
Із матеріалів провадження вбачається, що у обвинувальному акті доступно та конкретно, із посиланням на норму закону, викладено фактичні обставини, які в своїй сукупності дають повне уявлення стосовно кожного з елементів складу інкримінованого ОСОБА_1 кримінального правопорушення, що, у свою чергу, дає можливість зіставити фактичну складову обвинувачення з його юридичною формулою.
Водночас, у вироку місцевого та ухвалі апеляційного судів також зазначено формулювання обвинувачення, визнаного судами доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення, наслідків, форми вини і мотивів кримінального правопорушення, а також статтю (частину статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнано ОСОБА_1 .
Крім того, в ході судового розгляду, після оголошення прокурором обвинувального акту, суд, у відповідності до вимог ст.348 КПК України, роз`яснив ОСОБА_1 суть обвинувачення і запитав чи зрозуміле воно йому, на що останній чітко повідомив, що суть обвинувачення йому зрозуміла, це підтверджується аудіозаписом судового засідання.
Що стосується посилань засудженого на вживання у обвинувальному акті та судових рішеннях скорочень назви Кримінального кодексу України, то Український правопис, яким встановлено загальноприйняті і загальнообов`язкові правила щодо способів передачі мови на письмі, дозволяє вживати скорочені назви – абревіатури. Державним стандартом України скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі (ДСТУ) визначені загальні вимоги та правила скорочення.
Доводи засудженого щодо невірної кваліфікації його дій через те, що факт викриття іншими особами, був відомий лише одному ОСОБА_2 є безпідставними.
Грабіж – це відкрите викрадення чужого майна у присутності потерпілого або інших осіб, які усвідомлюють протиправний характер дій винної особи, котра у свою чергу усвідомлює, що її дії помічені й оцінюються як викрадення. При грабежі винний діє відкрито, ігноруючи можливий опір з боку потерпілого та інших сторонніх осіб. При цьому не має значення, чи вживали вказані особи заходів до того, щоб покласти край викраденню. Останнє при грабежі вчинюється заздалегідь очевидно, помітно для інших осіб, і така відкритість підвищує (порівняно з крадіжкою) суспільну небезпеку викрадення.
Розрізняючи крадіжку та грабіж, слід виходити зі спрямованості умислу винної особи та даних про те, чи усвідомлював потерпілий або інші особи характер вчинюваних винною особою дій. Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном, належить кваліфікувати як грабіж.
З огляду на викладене та, враховуючи спосіб вилучення ОСОБА_1 майна, відношення засудженого до вчиненого – спрямованості умислу та інші докази, досліджені під час судового розгляду і оцінені судом відповідно до вимог ст. 94 КПК України з точки зору належності, достовірності, допустимості та достатності, Суд вважає, що висновки суду першої інстанції про необхідність кваліфікації дій ОСОБА_1 за ч.3 ст. 186 КК України, виходячи з встановлених судом фактичних обставин справи, є правильними.
Зокрема, суд першої інстанції послався на показання потерпілого ОСОБА_3 та свідка ОСОБА_5 , які послідовно стверджували, що почули шум на подвір`ї, після чого вибігли на вулицю, де побачили ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які тягли акумуляторні батереї, стали до них кричати, щоб вони зупинились. На їхні вигуки зупинитись засуджені не відреагували, навпаки почали бігти й зникли з місця події. Крім того, судом враховано показання засудженого ОСОБА_2 про те, що вони разом із ОСОБА_1 чули викрики потерпілого та свідка ОСОБА_5 з вимогою зупинитися, однак продовжували вчиняти дії, спрямовані уже на відкрите заволодіння чужим майном. Те, що засуджені ніяк не реагували саме на вимогу припинити крадіжку, а не взагалі на ситуацію, не можна ототожнити з тим, що вони не чули вигуків. Крім того, між засудженими і потерпілим була невелика відстань. З наведених доказів вбачається, що ОСОБА_1 чув крики потерпілого і свідка та розумів (не міг не розуміти), що його злочинні дії помітили інші особи. Обставин, які би ставили під сумнів достовірність цих показань, за результатами судового розгляду не встановлено.
Так само не заслуговують на увагу доводи засудженого про відсутність кваліфікуючої ознаки – проникнення до іншого сховища тому, що ганок не може бути сховищем.
Проникнення як кваліфікуюча ознака грабежу передбачає, що особа потрапила у житло, інше приміщення чи сховище незаконно, тобто за відсутності права перебувати в місці, де знаходиться майно (всупереч волі законного володільця, шляхом обману, за відсутності визначених законом підстав чи всупереч установленому законом порядку). При цьому незаконність проникнення стосується самого факту потрапляння до житла, іншого приміщення чи сховища або перебування в ньому під час вчинення грабежу. Спосіб проникнення (застосування фізичних чи інтелектуальних зусиль) принципового значення для встановлення кваліфікуючої ознаки «проникнення» не має. Сховище – це завжди певне місце або територія, які використовуються для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей та мають будь-які засоби охорони від доступу сторонніх осіб (наприклад огорожа, наявність охоронця, сигналізація), що унеможливлюють (суттєво ускладнюють) вільне та безперешкодне потрапляння на них сторонніх осіб.
Судами встановлено, що для того, щоб потрапити на територію домоволодіння потерпілого ОСОБА_3 , засудженим довелося подолати паркан – металеву огорожу, тобто незаконно проникнути на територію, яка має засоби охорони від доступу сторонніх осіб, і використовується для зберігання матеріальних цінностей. Саме територія домоволодіння і є іншим сховищем, незаконне проникнення до якої інкримінувалось обвинуваченим, в свою чергу, ганок літньої кухні є місцем, де стояли акумулятори і який знаходиться на згаданій території .
Що стосується доводів засудженого ОСОБА_1 про те, що після скасування вироку апеляційним судом в частині вирішення цивільного позову, не встановлено розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, то вони є необґрунтованими.
Цивільний позов і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням не є тотожними поняттями.
Предметом цивільного позову в кримінальному процесі є матеріально-правова вимога позивача до обвинуваченого про відшкодування майнової та/або моральної шкоди, заподіяної кримінальним правопорушенням.
Вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, належить до обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (п. 3 ч. 1 ст. 91 КПК України).
Із матеріалів кримінального провадження вбачається, що місцевий суд на підставі висновку судово-товарознавчої експертизи від 20 липня 2017 року чітко встановив розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Тому, сам факт скасування вироку апеляційним судом в частині вирішення цивільного позову, не означає, що в такому випадку розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням не встановлено.
Суд апеляційної інстанції, переглянувши кримінальне провадження за апеляційними скаргами обвинуваченого та захисника на вирок місцевого суду, належним чином перевірив викладені у них доводи, визнав їх безпідставними, мотивувавши своє рішення та зазначив підстави, з яких апеляційні скарги визнано необґрунтованими. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст.419 КПК України.
Що стосується касаційних доводів захисника Коваль О.В. про суворість призначеного засудженому ОСОБА_2 покарання без застосування ст. 75 КК України, то їх не можна визнати прийнятними.
Відповідно до вимог ст. 65 КК України при призначенні покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, обставини, що обтяжують та пом`якшують покарання.
Згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Виходячи з принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання має бути відповідним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу.
Згідно із ст. 414 КПК України, невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.
При призначенні покарання ОСОБА_2 судом були враховані усі обставини справи, взято до уваги ступінь тяжкості вчиненого злочину, який відповідно до ст. 12 КК України відноситься до категорії тяжких, позицію потерпілого, який наполягав на призначенні покарання виключно у виді позбавлення волі, дані про особу винного, те, щовін раніше не судимий, має постійне місце проживання за яким задовільно характеризується, працює, на спеціальних обліках у лікарів психіатра і нарколога не перебуває, а також його ставлення до вчиненого, зокрема те, що ОСОБА_2 щиро каявся, оскільки вину у вчиненому визнав, висловлював бажання виправити ситуацію, яка склалася, виявляв готовність нести покарання, водночас він активно сприяв розкриттю злочину, крім того, на його утриманні знаходиться малолітня дитина, що суд обґрунтовано визнав обставинами, які пом`якшують покарання, зважено і на відсутність обставин, що його обтяжують.
Урахувавши усі обставини, які за законом мають правове значення, в тому числі і ті, на які посилається захисник у своїй касаційній скарзі, суд дійшов обґрунтованого висновку про можливість призначення ОСОБА_2 покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України, у виді позбавлення волі на строк 3 роки, тобто нижчого від найнижчої межі, встановленої в санкції статті, за якою його засуджено.
При цьому, судом вірно зазначено, що ступінь тяжкості вчиненого злочину, наведені дані про особу винного та обставини, що пом`якшують покарання, не дають підстав зробити висновок про можливість виправлення ОСОБА_2 без реального відбування ним покарання. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що місцевий суд, застосовуючи положення ст. 69 КК України у своєму рішенні чітко вказав, які саме обставини справи та дані про особу винного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом`якшення покарання. Врахування одних і тих же обставини справи як таких, що дають підстави для одночасного застосування до засудженого положень ст. 69 КК України і призначення йому покарання нижчого від найнижчої межі санкції статті, так і положень ст. 75 КК України та звільнення його від відбування покарання з випробуванням є недостатнім. Одночасне застосування двох різних інститутів, пов`язаних із пом`якшенням покарання та звільненням особи від його відбування за вчинення тяжкого злочину, має мати для цього достатні підстави, яких Суд не вбачає.
Матеріали провадження не містять даних про порушення вимог кримінального процесуального чи неправильне застосування кримінального законів, які були б безумовними підставами для зміни або скасування оскаржуваних судових рішень, а тому підстав для задоволення скарг засудженого та захисника немає.
У зв`язку із цим та керуючись статтями 434, 436 КПК України, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення – без зміни.
З цих підстав Суд ухвалив:
Вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 14 грудня 2018 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 31 липня 2019 року щодо ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженого та захисника – без задоволення.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
Судді: Н.В. Білик, О.П. Ємець, В.І. Остапук.
